Передумови соціальної революції в XX столітті

РУМАТА

Історія знає різні революції: політичні та соціальні. Якщо політична революція, це революція по зміні влади всередині режиму або формації суспільства, то соціальна революція – це кардинальні зміни самого суспільства, його культури, економіки, цілого світогляду. Іншими словами, соціальна революція – це зміна формації суспільства, коли соціальні протиріччя всередині цього суспільства, доходять до межі. Можна з упевненістю сказати, що частота появ в суспільстві протиріч у вигляді обурених соціальних рухів або політичних революцій (якщо вони є), є показником про наближення самої соціальної революції, як вирішення напруження цих протиріч.

У даній роботі нас цікавить соціальна революція, яка може вибухнути в сьогоднішньому капіталістичному суспільстві XXI століття, у вигляді соціалістичної революції. І так як передумови для цього дозріли ще на початку XX століття, то тут можна навести висловлювання класика марксизму, теоретика і революціонера Лева Давидовича Троцького: “… Марксизм виходить з розвитку техніки, як основної пружини прогресу і будує соціалістичну програму на динаміці продуктивних сил. Якщо допустити, що будь-яка космічна катастрофа (до цього зараз непогано б додати катастрофу ядерної війни або екології – Румата) повинна зруйнувати в більш-менш близькому майбутньому нашу планету, то довелося б, звичайно, відмовитися від суспільної безкласової перспективи, як і від багато чого іншого. За вирахуванням ж цієї поки що проблематичної небезпеки немає ані найменшої наукової підстави ставити заздалегідь які не будь межі нашим технічним, виробничим і культурним можливостям. Марксизм наскрізь пройнятий оптимізмом прогресу і вже тільки через це, до слова сказати, непримиримо протистоїть релігії. ” (1)

Що ж, сподіваємося що марксизм, як і історія, дійсно вкаже нам дорогу до відповіді про можливі суспільні процеси соціальної революції в XXI столітті. Ключ в розумінні минулого, дає відповідь про майбутнє.

“Historia est magistra vitae”

Ще в далекому 1848 р. у “Комуністичному маніфесті” Карл Маркс і Фрідріх Енгельс писали:

“…Основною умовою існування і панування класу буржуазії є нагромадження багатства в руках приватних осіб, освіти і збільшення капіталу. Умовою існування капіталу є наймана праця.

Наймана праця тримається виключно на конкуренції робітників між собою. Прогрес промисловості, мимовільним носієм якого є буржуазія, безсилий йому чинити опір, ставить на місце роз’єднання робітників конкуренцією, революційне об’єднання їх за допомогою асоціації. Таким чином, з розвитком великої промисловості з-під ніг буржуазії виривається сама основа, на якій вона виробляє і привласнює продукти. Вона створює, насамперед, своїх власних могильників. Її загибель і перемога пролетаріату однаково неминучі.“(2)

На початку XX століття такий стан, в своїй основі, не змінився. Навпаки, капіталізм в XX столітті, прийняв імперіалістичну стадію, а це значить, що капітал все більш і більш охоплює своєю “павутиною потреби в прибутку” весь світ і разом з цим, зосереджує і об’єднує пролетарський клас під прапором інтернаціональної боротьби!

Імперіалізм в XX столітті

Володимир Ілліч Ленін в одній із своїх основних робіт “Імперіалізм, як вища стадія капіталізму” давав таку характеристику капіталістичному імперіалізму:

“…Приватна власність, заснована на праці дрібного господаря, вільна конкуренція, демократія, – всі ці гасла, якими обманюють робітників і селян капіталісти та їх преса, залишилися далеко позаду. Капіталізм переріс у всесвітню систему колоніального пригноблення і фінансового удушення жменею «передових» країн гігантської більшості населення землі. І поділ цього «прибутку» відбувається між 2-3 всесвітньо могутніми, озброєними з ніг до голови хижаками (Америка, Англія, Японія), які втягують у свою війну через поділ своєї здобичі всю землю».

“…Казенна наука намагалася вбити за допомогою змови мовчання твір Маркса, який довів теоретичним і історичним аналізом капіталізму, що вільна конкуренція породжує концентрацію виробництва, а ця концентрація на певному ступені свого розвитку веде до монополії. Тепер монополія стала фактом. Економісти пишуть гори книг, описуючи окремі прояви монополії і продовжуючи хором заявляти, що «марксизм спростують». Але факти – вперта річ, як каже англійське прислів’я, і з ними волею-неволею доводиться рахуватися. Факти показують, що відмінності між окремими капіталістичними країнами, наприклад, щодо протекціонізму або вільної торгівлі, зумовлюють лише несуттєві відмінності в формі монополій або в часі появи їх, а породження монополії концентрацією виробництва взагалі є загальним і основним законом сучасної стадії розвитку капіталізму.

Для Європи можна встановити досить точно час остаточної зміни старого капіталізму новим: це саме – початок XX століття.”

“… Отже, ось основні підсумки історії монополій: 1) 1860 і1870 роки – вища, найбільша ступінь розвитку вільної конкуренції. Монополії лише ледве помітні зародки. 2) Після кризи 1873 р. широка смуга розвитку картелів, але вони ще виняток. Вони ще не міцні. Вони ще перехідне явище. 3) Підйом кінця XIX століття і криза 1900-1903 рр..: картелі стають однією з основ всього господарського життя. Капіталізм перетворився в імперіалізм.”

“… Капіталізм в його імперіалістській стадії впритул підводить до самого всебічному усуспільнення виробництва, він витягає, так би мовити, капіталістів, всупереч волі і свідомості, в якийсь новий громадський порядок, перехідний від повної свободи конкуренції до повного усуспільнення.

Виробництво стає громадським, але привласнення залишається приватним. Громадські засоби виробництва залишаються приватною власністю невеликого числа осіб.

Загальні рамки формально визнаної вільної конкуренції залишаються, і гніт небагатьох монополістів над рештою населення стає на сто разів важчим, відчутним, нестерпимим.”(3)

Звідси видно, якщо однією з історичних місій буржуазії і капіталу – це створення єдиної світової економіки, то, в наслідок цього, історична місія пролетаріату полягає в тому, щоб створити єдину політичну систему (на основі тієї ж світової економіки), яка буде служити не інтересам капіталу (тобто окремим особам, меншості), а асоціації вільних трудівників!

Але було б помилкою думати, що фінансовий капітал імперіалізму різних країн зможе без проблем сконцентрувати весь світовий капітал в одних руках, в особі одного монопольного капіталіста. Почуття егоїзму і соліпсизму, яке приєднується через конкуренцію в пошуку прибутку, знаходить вихід вигляді світових імперіалістичних війн!

“… Епоха новітнього капіталізму показує нам, що між союзами капіталістів складаються певні відносини на ґрунті економічного поділу світу, а поруч із цим, у зв’язку із цим між політичними союзами, державами, складаються певні відносини на ґрунті територіального поділу світу, боротьби за колонії, «боротьби за господарську територію».”

“…Тому «інтерімперіалістські» або «ультраімперіалістські» союзи в капіталістичній дійсності, а не в вульгарній міщанській фантазії англійських попів або німецького «марксиста» Каутського, – в якій би формі ці союзи не полягали, в формі чи однієї імперіалістичної коаліції проти іншої імперіалістичної коаліції або у формі загального союзу всіх імперіалістичних держав – є лише неминучими «перепочинками» між війнами.

Мирні союзи підготовляють війни і в свою чергу виростають з воєн, обумовлюючи один одного, народжуючи зміну форм мирної і немирної боротьби з однією і тією ж основою імперіалістських зв’язків і взаємин всесвітнього господарства і всесвітньої політики.“(3)

Перша світова війна (1914 – 1918 рр..) підтвердила це твердження! Твердження, яке коштувало життів мільйонам! Але разом з тим, ця імперіалістична війна дала великий поштовх в одній країні для великої соціальної революції – Царській Росії.

Імперіалістична війна і Царська Росія.

Держава, як орган, мало того, що була покликана бути арбітром і суддею в сучасному суспільстві, яке завжди виступає на стороні панівного класу; вона була породженням самого цього суспільства, що засноване на класах. Але державна роль в Царській Росії мала своєрідний характер, в порівнянні з класовим державами Західної Європи.

Якщо держава Заходу завжди була супутником панування класів і просто захищала їхні інтереси, то держава Російської імперії, завжди виступала не тільки захисником привілейованого класу, але і в якійсь мірі творцем його. Так, наприклад, при феодалізмі поміщики тісно були пов’язані з державним апаратом, який завжди був покровителем життєздатності феодалів. Російський абсолютизм грав для дворян зовсім інше значення, ніж грав абсолютизм Заходу для дворян Європи. Перший був для російських дворян “батьком”, другий був для Західного дворянства результатом міжусобних воєн і розвитком дрібно-буржуазних елементів.

“… Царизм піднявся як самостійна (знову-таки відносно, в межах боротьби живих історичних сил на господарській основі) державна організація не завдяки боротьбі могутніх міст з могутніми феодалами, а не дивлячись на цілковиту промислову худорлявість наших міст, завдяки худорлявості наших феодалів.” (4 )

Таке ж ставлення російська держава відігравала і у створенні капіталізму. Так, наприклад, під реформами Петра І було проведено насильницьке насадження раннього капіталістичного виробництва.

“… Причиною цього завжди слугувало географічне положення російської держави: його простори, розпорошеність населення, віддаленість від Західних торгових відносин.

У той час як західні варвари оселилися на руїнах римської культури, де багато старих каменів стали для них будівельним матеріалом, ті що направилися на Схід не знайшли ніякої спадщини на безвідрадній рівнині: їхні попередники стояли на ще більш низькому ступені, ніж вони самі. Західноєвропейські народи, незабаром вперлися в свої природні межі, створювали економічні та культурні згустки промислових міст. Населення східної рівнини, при перших ознаках тісноти, поглиблювалися в ліси або йшли на околиці, в степ.

Найбільш ініціативні і заповзяті елементи селянства ставали на Заході городянами, ремісниками, купцями. Активні і сміливі елементи на Сході ставали менш торговцями, а більше – козаками, прикордонниками, колонізаторами. Процес соціальної диференціації, інтенсивний на Заході, на Сході затримувався і розмивався процесом експансії. «Цар Московії, хоча і християнський, але ж править людьми ледачого розуму», – писав Віко, сучасник Петра I. «Лінивий розум» московітян відзеркалював повільний темп господарського розвитку, безформність класових відносин, вбогість внутрішньої історії.”(4)

“… Російський капіталізм не розвивався від ремесла через мануфактуру до фабрики, тому що європейський капітал, спершу в формі торгового, а потім у формі фінансового і промислового, навалився на нас в той період, коли російське ремесло ще не відокремилося в масі своїй від землеробства. Звідси – поява у нас новітньої капіталістичної промисловості в оточенні господарської первісності: бельгійський або американський завод, а навколо – селища, солом’яні та дерев’яні села, які щорічно вигорають тощо. Найбільш примітивні початки і останні європейські кінці. Звідси – величезна роль західноєвропейського капіталу в російському господарстві. Звідси – політична слабкість російської буржуазії. Звідси – легкість, з якою ми впоралися з російською буржуазією. Звідси – подальші труднощі, коли в справу втрутилася європейська буржуазія …”(4)

Царська Росія, через свій розвиток, стала слабкою ланкою світової капіталістичної системи, але тільки в порівнянні з промисловими країнами Заходу. У порівнянні з більш відсталими народностями “своєї імперії”, вона звичайно хотіла зміцнити і примножити своє панування, тому не могла не брати участь у світовій імперіалістській війні, яка вибухнула в 1914 році.

“… Участь Росії у війні була суперечливою за мотивами і цілями. Кривава боротьба велася, по суті, за світове панування. У цьому сенсі вона Росії була не по плечу. Так звані військові цілі самої Росії (турецькі протоки, Галичина, Вірменія) мали провінційний характер і могли бути дозволені лише попутно, в залежності від ступеня їх відповідності інтересам вирішальних учасників війни.

У той же час Росія, як велика держава, не могла не брати участь в смітнику передових капіталістичних країн, як вона не могла, в попередню епоху, не вводити у себе заводи, фабрики, залізниці, скорострільні рушниці і літаки.

Часто серед російських істориків новітньої школи суперечки про те, якою мірою царська Росія дозріла для сучасної імперіалістичної політики, впадають часто-густо в схоластику, бо розглядають Росію на міжнародній арені ізольовано, як самостійний фактор. Тим часом вона була лише ланкою системи .

Індія, і по суті, і по формі, брала участь у війні, як колонія Англії. Втручання Китаю, в формальному сенсі «добровільне», було на ділі втручанням раба в бійку панів. Участь Росії проходило десь посередині між участю Франції та участю Китаю. Росія оплачувала таким шляхом право перебувати в союзі з передовими країнами, ввозити капітали і платити по ним відсотки, тощо. По суті своє право бути привілейованою колонією своїх союзників; але в той же час і своє право тиснути і грабувати Туреччину, Персію, Галичину, взагалі слабших і більш відсталих, ніж вона сама. Двоїстий імперіалізм російської буржуазії мав в основі своїй характер агентури інших більш могутніх світових сил.”(4)

Разом з тим участь у світовій війні посприяло поштовхом для першої соціалістичної революції, хоча і в відсталій країні.

Пролетарський авангард в соціальній революції XX – столітті.

Історичні соціальні революції завжди очолювалися передовим революційним класом, а на чолі передового революційного класу завжди стояв його авангард. Авангард, в більшості випадків, складався з інтелігенції, яка усвідомлювала протиріччя суспільства на шляху до прогресу і вирішення цих протиріч. У капіталістичній формації таким авангардом, можна заслужено назвати марксизм і його послідовників.

“… Історія всіх країн свідчить, що виключно своїми власними силами робітничий клас в стані виробити лише свідомість тред-юніоністську тощо. Переконання в необхідності об’єднуватися в союзи, вести боротьбу з господарями, домагатися від уряду видання тих чи інших необхідних для робітників законів тощо. А вчення соціалізму виросло з тих філософських, історичних, економічних теорій, які розроблялися освіченими представниками можновладних класів, інтелігенцією. Засновники сучасного наукового соціалізму, Маркс і Енгельс, належали і самі, за своїм соціальним становищем, до буржуазної інтелігенції. Точно так само і в Росії теоретичне вчення соціал-демократії виникло цілком незалежно від стихійного росту робітничого руху, виникло як природний і неминучий результат розвитку думки у революційно-соціалістичної інтелігенції. ” (5)

Якщо яскравим авангардом буржуазної революції у Франції ХVIII століття були якобінці, то яскравим пролетарським авангардом в Росії 1917 – го року, були марксисти – більшовики.

Суспільне буття визначає свідомість. Це стосується і свідомості більшовиків. Революційні настрої в Росії назрівали ще з кінця XIX століття, напівфеодальні звичаї все більше сковували прогрес в особі продуктивних сил, а разом з тим виробничі відносини, які до слова визначають культуру суспільства. Зрозуміло, що все це було благодатним ґрунтом для різних політичних опозиційних рухів, від індивідуального терору до революційного масового руху. Звичайно, весь світ на початку XX століття, стояв за крок до світової війни і революції, але, напевно, Російська імперія стояла найближче з більш-менш розвинених країн.

Марксистська партія соціал-демократії (ще колись дійсно марксистська) була зрозуміло, що результатом появи протиріч капіталізму, втім, як і сам марксизм; але і вона довго не протрималася – половина партії скотилася в опортунізм, інша ж “половина” продовжувала й далі нести революційну думку марксизму. Ця “половина” отримала своє ім’я, яке увійшло в історію – більшовики. Так вийшло, що багато хто зі складу більшовиків були вихідцями з Російської імперії – країни, де протиріччя давним-давно йшли до свого вирішення, йшли до революції. Може, саме ці свіжі, об’єктивні причини, дозволяли не втрачати тверезий марксистський погляд на діалектичну природу суспільства і класів, на відміну від своїх однодумців з промислового Заходу, де опортунізм набирав рішучі обороти, який переріс в соціал-шовінізм в період імперіалістичної війни.

Більшовики були справжнім авангардом соціальної революції – соціалістичної революції! Історія ще віддасть їм по заслугах. Більшовики продемонстрували, яким повинен бути політичний авангард робітничого класу. Те, що потім більшовицька партія, в силу суспільних і економічних причин, переродиться в деспотичний прошарок, який буде приховано волати відновити класову нерівність, ні грама не принижує ту більшовицьку організацію, яка була ще на початку свого шляху нерозривно пов’язана з революційними масами. Але до цього ми перейдемо трохи пізніше …

Примітки:

1. Л. Троцький, «Зраджена революція» 1936 р.

2. «Маніфест комуністичної партії», 1848 р. Глава 1. “Буржуазія і пролетаріат”.

3. В. Ленін «Імперіалізм як вища стадія капіталізму», 1917 р.

4. Л. Троцький. «Історія російської революції», Том 1. 1931 р.

5. В. Ленін. «Що робити?», 1902 р.