Про «Зелену книгу» і не тільки про неї…. (спойлер-рецензія)

постійна рубрика веб-сайту УСЛ«Червоні лінії» від Ема Відбійного

«ЗЕЛЕНА КНИГА» (2018, США реж. Пітер Фареллі).

Фільм названо не на честь праці лівійського полковника, що зробив в неунікальній для свого регіону країні, – в плані наявності багатих вуглеводних покладів, – унікальну, поки що, в новітній арабській історії спробу побудувати суспільство, де доходи від природних ресурсів не спалювалися б на примхи феодальної верхівки штучно законсервованого в соціальному розвитку суспільства, а розподілялися більш рівномірно і вкладалися в індустріальні проекти, призвані забезпечити країні пост-нафтове майбутнє. У Полковника нічого не вийшло… Якщо схрещуєш клерикальні догми з соціально-економічними реформами, то так чи інакше зависнеш у часі між епохами і твоя тільки зовні стабільна країна буде податлива до підступів навколишніх шейхів, стурбованих тим що їхні піддані мають під боком зриму альтернативу суспільного розвитку. А коли великий світ втрачає полярність і ти не маєш більше можливості лавірувати між інтересами великих гравців – очолювана тобою держава стає приреченою. Навіть якщо ти урочисто проголошуєш себе політичним веганом… – бо саме травоїдні найбільш ласа здобич для хижаків.

«Зелена книга» – це вказівник адрес для безпечної зупинки темношкірих мандрівників півднем США на початку 60-х. Головні герої теж не те що першим прийде на думку при спробі охарактеризувати їх двома словами. Афро-американський музика – некартато одягнена зірка рок-енд-роллу чи блюзу, і навіть не джазмен. Африканський стиль в одязі і декораціях кабінету, в яких він вперше з’являється в кадрі, не перенавантажений дорого-багатими деталями. Насправді, те що найбільше бісить Дона в житті, це стереотипи про темношкірих, і зазвичай він одягається в класичні костюми витонченого покрою, пересипає мову вигадливими обертами і не дозволяє собі підкріпитись вуличною їжею. Він піаніст і кращий в країні виконавець ноктюрнів Шопена та інших творів класичної музики з тих, що потребують від виконавця віртуозної вправності. Тяжкість випадку була посилена тією обставиною, що виконавчу майстерність Дон вдосконалював в СРСР. А сталіністський режим зумів унаслідувати від царизму й пронести неушкодженими крізь горніще соціальної революції купу комплексів перед Західною Європою. Режим дуже хотів (як і нинішній путінський) мати імідж головного носія “духовних цінностей” («скреп», як зараз було б сказано) континенту. Отож в музиці, – хоч і віддавалась певна данина поваги народним фольклорним жанрам та признавалась корисність існування, для відпочинку й наснаги “простих трудящих”, так званої популярної музики, – в цілому провадилась політика «только классика! только хардкор!». Всі модернові стилі, особливо «пришлые», без розбору таврувались «буржуазними». Джаз, приміром, в пропаганді римувався з «продаст» (Родіну).

Італійський верзила – не член якоїсь з численних етнічних кримінальних банд, хоч у мафії невичерпний попит на міцних хлопців з поміж нащадків апеннінських вихідців. На невміння тримати язик за зубами як на можливу причину профнепридатності до кримінального карбонарізму натякає вулична кличка Тоні, – Базікало. А ще, всупереч кремезній зовнішності та грубуватим манерам, Тоні з ніжною турботою ставиться до своєї сім’ї і він усвідомлює, що поворот на криву стежину може розлучити його з нею надовго.

Дон прийняв рішення зробити гастрольний тур серединними та південними штатами. Серед потомків конфедератів, що забрали в міста з плантацій свою селюкуватість, не так багато готових платити за концерти класичної музики, та ще й у виконанні темношкірого, і такий маршрут не кращий вибір з точки зору комерційної привабливості. Та й з точки зору безпеки і загального комфорту, зрозуміло що, теж. Але є речі сильніші і за страхи, і за відчуття користі. Дон прагне бути білішим за білих. Ні, він не новітнє перевидання Сніжка із тарантинівського «Джанго», котрий став посіпакою гнобителів своїх побратимів заради об’їдків з плантаторського столу. Дон хоче вірити, що власним прикладом зможе позбавити хоча б інтелектуальну верхівку білого населення південних штатів упереджень щодо своїх темношкірих співгромадян. А можливо за цією вірою він лише приховує від самого себе бажання побачити рожі расистів коли він, – нащадок рабів, – виконуватиме писану геніальними композиторами для геніальних виконавців музику так, як мало хто з білих?

В будь-якому випадку мандрівка навряд чи обійдеться без різного ступеня стрьомності пригод, адже на запланованих для гастрольного туру територіях сильно дратуються із замахів на расові привілеї. І йому потрібен помічник в дорозі, котрий вміє розрулювати ситуації. Такого хлопця Дону важко знайти серед чоловіків однакового з власним кольором шкіри, так як на противагу тиражованим расистами байкам про вроджену схильність афроамериканців до правопорушень, в ті часи банди з темношкірих ще не зайняли свого місця під кримінальним сонцем і в злочинному світі домінували італійські та ірландські клани. Афро-американське населення в масовій кількості долучилось до організованої злочинності трохи згодом. Визволене з рабства, але залишене без землі за результатами громадянської війни ХІХ-ст., воно витискувалось аграрною індустріалізацією в міста і там мусило вибирати для зайнятості місця переважно з вузького кола малооплачуваних професій лакейської касти, яких для всіх не вистачало. Природнє, за таких обставин, зростання злочинності серед нащадків невільників з плантацій поступово переросло в організаційну якість. Зате у Тоні потрібних навиків хоч відбавляй, – він тимчасово безробітний вишибала в популярному серед смутних лічностєй бару.

Дона сильно попускає по ходу дії. Після того як він розуміє, що в цих місцях найвіртуозніше виконання найшедевральніших творів не дає йому перепустку за сусідній з білими стіл в ресторанній залі і в туалет для білих. А в сегрегованому готелі інші темношкірі піднімають його на сміх коли він, весь такий в дорогущому костюмчику поверх білосніжної сорочки з ідеальним вузлом пов’язаною краваткою, намагається їх переконати що й справді являється відомим і шанованим музикантом, а не соромиться своєї швейцарської (не в сенсі – банківської) професії. Бо в «діловому» стилі одягнений темношкірий, – це майже завжди робітник сфери обслуговування ділків та їх оточення, і чоткий афро при грошах нізащо не потратить їх на те аби одягатись так, щоб хтось із бро міг запідозрити його в такому ницому занятті. На додачу Тоні, – жодного разу не фанат італійської опери, – за допомогою автомобільного радіо знайомить Дона з творчістю темношкірих виконавців того часу. Той внаслідок цього розбавляє свій академічний репертуар ближчими масам ритмами. Коли Дон своїм рок-енд-роллом доводить до шаленства відвідувачів ресторанного закладу для темношкірих, на згадку може прийти сюжет із радянського кіно, де Промокашка вимагає від Шарапова, на доказ свого музичного “авторитету”, виконати «Мурку», – але швидко розумієш, що якісне виконання кращих рок-енд-ролльних стандартів, мабуть, вимагає не менших вправності і талантів ніж ноктюрни Шопена. Як ще один крок повернення до коренів в дупу летить кулінарний снобізм. – Привіт, курячі бургери!

Головні герої мали живих прототипів і повернувшись в рідне місто продовжували товаришувати впродовж всього життя. Інтелектуали з темношкірого середовища США вже дуже швидко після часу описуваних в фільмі подій зрозуміють: дарма доказувати, що вони вміють як білі аби бути рівними з білими. Соціальні права здобуваються в соціальній боротьбі. Серед вожаків могутньої хвилі змагань афроамериканців проти сегрегації і інших видів расової дискримінації, що підніметься незабаром, не буде типажів умовного Дона. З більшою вірогідністю, нажаль, там можна відшукати особистостей що тяжіли до зворотнього расизму. Що і стало однією з причин того, що справу не було доведено до кінця, – оскільки расові і національні упередження експлуатованих один щодо одного дозволяють хазяям життя підтримувати протестні рухи в послабленому сегментуванням стані і зберігати статус-кво.