Зигзаг смерті: сталінський уряд і голод 1932-1933 років

«Червоні лінії» Ема Відбійного

В українських мас-медіа з подачі зацікавлених в прискореній євроатлантичній інтеграції країни кіл різко активізувалося обговорення теми жертв голоду 1932-33 рр. в УРСР. Очевидна основна мета цієї «актуалізації» цілком лежить в площині атмосфери традиційної ідеологічної гризні між проросійськи- та прозахідно-налаштованими політичними угрупованнями української буржуазії. Закономірно, що ініціаторами скорботи причини і характер протікання Голодомору висвітлюються так, щоб підвести громадськість до думки саме про національний геноцид щодо «українства» з боку «Москви» і розпалити таким чином в певних колах українського суспільства черговий виток русофобії. Заради того, щоб вип’ятити цю думку, опускаються навіть вічні в таких випадках твердження про «неефективність соціалістичних методів господарювання». Помовчують про «невідповідність людській природі» економіки, заснованій на усуспільнених засобах виробництва, і в таборі проросійської буржуазії, хоч це значно полегшило б зняття тіні з «братів-слов’ян», яких зараз не інакше як «брати-агресори» і не окреслюють. І не тому що це очевидна брехня, а просто щоб не ставити в незручне становище своїх чисельних холуїв «зліву». Традиційно так би мовити «напівзаборонена» КПУ та безліч сучасних «лівих» та «лівуватих» проросійських політпроектів нічого розумнішого, ніж сказати про великі перебільшення в оцінці кількості жертв Голодомору і назвати єдиною його причиною неврожай – ні на що більше не спромоглися.

Між тим народна пам’ять передає з покоління в покоління страшні картини голоду, котрим передувало насильне й тотальне відбирання зерна. В жахливий голодний рік уряд СРСР продовжував експортувати зернові сільськогосподарські культури. Від істеричних егомазохістських заяв професійних українських патріотів не відмахнешся загальними тезами дешевого пан-східнослов’янського «інтернаціоналізму». Щоб відновити правду нашим проросійським псевдо-лівим довелося б  зробити екскурс в історію КПРС (і ВКП(б) включно), а заодно й пролити світло на свою сталіністську природу, на мерзотність постаті самоназваного «батька народів» і, найголовніше, спровокувати залишок ідейних рядових членів напівзабороненої зараз партії і навіть поодиноких робітничих активістів з неї, на безкорисній самовіддачі яких вони ще не раз мають надію втиснути дупи в парламентські крісла, до певних аналогій з нинішнім їх керівництвом, що потенційно могло б завдати незручностей голим королям «творчо переосмисленого марксизму».

Логіка поведінки сталінського уряду щодо селянства (і далеко не тільки українського) на поч. 30-х рр. визначалась специфічними соціально-економічними умовами в СРСР того часу. А ті, в свою чергу, формувались під значним впливом передуючої тій ситуації політики правлячої радянської бюрократії. Ще за життя Леніна серед інших керівників партії загострилась боротьба за лідерство.  Очолювані ними фракції відстоювали не тільки різні варіанти розвитку країни, а й, тим самим, відображали інтереси різних верств всередині партії, яку поступово почала соціально розшаровувати зрощена з партапаратом державна адміністративна структура.

Європейський імперіалізм зумів розправитися з хвилею революційних ситуацій, що прокотилась континентом вслід за перемогою пролетаріату в колишній Російській імперії. Стало зрозуміло, що країні доведеться невизначено довго існувати в ворожому імперіалістичному оточенні. Політика військового комунізму, що не мала альтернатив в найважчі роки громадянської війни, вичерпала себе не тільки з огляду на зростаючий опір все більш широких верств селянства, а й з точки зору економічної доцільності в умовах тотальної розрухи й деіндустріалізації.

На поч. 20-х рр., ще за життя Леніна і при його активній підтримці, більшовицька партія запроваджує режим так званої Нової Економічної Політики (НЕП). Його суть зводилась до тимчасової реанімації капіталістичних відносин в більшості галузей економіки з метою нарощування початкової матеріальної бази соціалізму. Ленін наголошував на тимчасовості такої політики. Виконавши свої історичні завдання НЕП повинен був поступово й безболісно згортатись незалежно від зовнішньополітичної кон’юнктури. Визвавши хвилю розчарування в рядах ідейних більшовиків, політика легалізації приватної власності в умовах ліквідації феодальних рудиментів в сфері аграрних відносин й не корумпованості контрольованого компартією держапарату, тим не менше, дала більш ніж вражаючі результати в темпах зростання ВВП.

Навіть при врахуванні тієї обставини, що після значного спаду валовий продукт, як правило, швидшими темпами відновлюється до старих максимальних показників за рахунок вводу в процес суспільного виробництва потужностей, що раніше простоювали. Економічні успіхи НЕПу, не дивлячись на супутню реанімацію соціального розшарування і вже відзначену вище деморалізацію багатьох революціонерів, все ж сприяла значному поширенню в середовищі партійних апаратників ейфорійних настроїв. Тим паче, що саме вони, разом із швидко сформованим НЕПманством, стояли в першій черзі доступу до матеріальних плодів економічного росту. На цей час партія більшовиків значно змінилась не тільки персонально, – внаслідок загибелі на фронтах громадянської війни багатьох старих більшовиків і напливу в неї поповнення, яке вступало вже не в революційну організацію, а в партію влади, – а й соціально. Ставши владною партією, більшовики не тільки поставили свій керівний апарат в привілейоване становище, а й зробили збереження цього привілейованого положення основним мотивом поведінки своєї бюрократії як специфічної соціальної групи. Існування в умовах ворожо налаштованого імперіалістичного оточення змушувало робітничі республіки утримувати потужний і централізований державний апарат і з часом цей апарат став над республікою. Революційність мас не може підтримуватись безперервно і виснажений багаторічною війною пролетаріат вже не був здатен здійснювати свою владу безпосередньо – робітничо-селянські ради поступово ставали лише ширмою для монопольної влади партійної бюрократії, аж поки не були ліквідовані «сталінською» Конституцією.

Що ж до соціальних умов реанімації інституту приватної власності з можливістю конвертувати політичну владу в різні форми капіталу – то це було вкрай непросте питання. Адже реалії робітничої, нехай і сильно деформованої, держави сильно обмежували споживацькі апетити чиновників, а головне не надавали їм механізмів гарантованого наслідування соціально-економічного положення за родинною ознакою.

Та й соціальні інтереси ніколи не існують поза історичною динамікою. Те, що потім стало можливим в середині 80-х рр.. ХХ  століття, раніш неминуче викликало протидію класу з іще свіжою революційною пам’яттю. Часткова реанімація капіталістичних відносин не супроводжувалася зрощуванням партійної бюрократії з класом нових капіталістів. Ентузіазм бюрократії щодо НЕПу був викликаний, перш за все, суто економічними успіхами, котрі не тільки на якийсь час стабілізували внутрішньополітичне становище, а й дали їй змогу значно поліпшити своє матеріальне становище. Загальні настрої можна було б виразити російською приказкою: «От добра добра нє іщут».

Праве крило партії, очолюване Бухаріним, Риковим та Преображенським, виступало за нові капіталістичні впровадження. Зокрема, за відміну державної монополії на зовнішньоекономічні стосунки. Початково сформована як відповідь на озвучену Сталіним теорію можливості побудови й існування соціалізму в окремій країні, «Ліва Опозиція» на чолі з Троцьким висловлювала скепсис з приводу можливості подальшого успішного розвитку країни в параметрах НЕПу. Він базувався на аналізі соціально-економічного розвитку СРСР. Навіть і в суто економічному відношенні непівський ріст неминуче повинен був впертися в диспропорції розвитку між різними галузями економіки. НЕП дав сильний поштовх сільському господарству і легкій промисловості. Але не міг реанімувати в повному обсязі й забезпечити динамічне зростання важкої індустрії. Вона потребувала вкладання значних коштів, котрі не могли бути акумульовані всередині ще занадто молодої НЕПманівської буржуазії. Залучення передових технологій і обладнання не через пряму закупівлю, а через ввіз іноземного капіталу, потребувало попередньої жорсткої фіксації в політичному устрої країни курсу на подальшу реанімацію капіталістичних відносин і означав би втягування в кабалу зовнішньої заборгованості і технологічної залежності.

Достатньо тривожні самі по собі економічні симптоми зачахання НЕПу тягли за собою ще більш небезпечні соціальні наслідки. Внаслідок майнового розшарування на селі утворювався досить чисельний клас сільської буржуазії із куркулів та верхнього прошарку середняків. Визрівання утвореного таким чином протиріччя, – між диктатурою пролетаріату, нехай опосередковану монопольно представляючою її і вже далеко не революційною партією, та аграрною буржуазією, інтереси якої вимагали зняття обмежень на торгівлю землею і на експлуатацію робочої сили, – сильно прискорювалось відставанням важкої і, в меншій мірі, легкої промисловості.

Адже селяни не мали можливості еквівалентно обмінювати продукцію своїх господарств на промислові товари. Через хронічний дефіцит промислових продуктів ціни на них надмірно накручувались. Покриття цього дефіциту імпортом ускладнювалось через складні дипломатичні стосунки із розвинутими країнами і не вирішувало проблему в принципі, так як це означало б втягування в світову торгівлю в якості сировинного придатку.

«Ліва Опозиція» попереджала, що невтручання в ситуацію закінчиться відмовою заможних селян здавати товарне зерно і масовими куркульськими бунтами. Як засіб для упередження такого стану речей пропонувалось негайно запровадити таку економічну політику, котра, – перш за все через диференційоване оподаткування – пригнічувала б наростання економічної міці сільської буржуазії генерувала б матеріальний фонд для планової індустріалізації країни і державного стимулювання розвитку колективних сільських господарств. За задумом лідерів «Лівої опозиції» запровадження такої політики з середини 20-х рр. дозволило б відносно безболісно провести модернізацію промисловості і уникнути рифів соціально-економічної нестабільності.

Сталін висунувся ще за життя Леніна, спираючись на настрої партійної бюрократії, котра, з одного боку, намагалась згортати революційні процеси у внутрішній та зовнішній політиці, закономірно вбачаючи в них загрозу своєму новому статусу, з іншого – дуже боялася спровокувати революційну відсіч пролетаріату занадто різкими кроками вправо. Завжди обережний, вмілий інтриган і ніколи не виставляючий власні амбіції напоказ Сталін видавався бюрократії якнайкращим кандидатом в провідники своєї політики. І він не розчарував держчиновництво в цьому відношенні. Але використовуючи той культ особи, який старанно плекала навколо нього бюрократія за допомогою історичних фальсифікацій і маскультурних заходів в намаганні протиставити свого лідера авторитетові справжніх вождів революції, Сталін навчився виконувати політичні маневри і в своїх власних інтересах. Спираючись на бюрократію для репресій щодо представників революційного робітництва і, навпаки, – на підтримку робітничих мас щоб подавити найменші прояви конкуренції чи непокори всередині партійного апарату, він встановив своєрідний бонапартистський режим, деякі зовнішні прояви якого мало чим відрізнялися від фашистських режимів тогочасної Європи.

Лещата репресій Сталіна, котрі розганялись ще й прогресуючими психічними маніями, вочевидь, в кінці-кінців перемололи і ягодо-єжовську кодлу енкеведистських садистів, які безпосередньо здійснювали сталінський терор. Одразу ж після смерті Сталіна бюрократія безжально демонтувала інститут культу особи, заодно низвівши і самого «батька народів» із небожителів в грішні смертні.

Коли розвінчуючи культ Сталіна Хрущов в нових історичних умовах, при іншому співвідношенні сил між кількісно зрослим але вже безнадійно затурканим пролетаріатом та бюрократією, сам спробував діяти по-сталінськи, не рахуючись з останньою, то та скористалась першою ж можливістю щоб усунути його. Період правління Брежнєва став часом панування територіально- і галузево-васальних відносин і накопичення бюрократією сил для здійснення реакційного соціально-економічного перевороту.

Вина за жертви Голодомору лягає на сталінський режим не тільки тому що всі суттєві рішення в період голоду і в час, що йому передував, приймались вузьким колом осіб. Самі ці рішення багато в чому були незграбною спробою ліквідувати загрозливі наслідки більш ранніх політичних кроків, які не завжди обумовлювались питаннями розвитку аграрного сектору економіки. Голод в Україні та інших регіонах Радянського Союзу 1932-33 рр. був спровокований політичними маневрами Сталіна по абсолютизації своєї політичної влади, котрі пішли на шкоду соціально економічному-розвитку країни і заклали передумови трагедії.

Після смерті Леніна Сталін, на той час вже висунутий бюрократією в одного з головних партійних лідерів, закономірно вбачав головним своїм внутрішньопартійним опонентом Троцького, який виступав проти бюрократизації партії і державного апарату. Будучи формальним лідером партії, Сталін на той час не мав більшості в Політбюро і незаперечного авторитету в партійних масах. Він пішов на союз з правим крилом партії, результатом якого стало подальше впровадження ринкових відносин в економіці і здійснення сумісними зусиллями правих і сталінських ставлеників репресій щодо представників «Лівої Опозиції» на всіх рівнях.

На той час вони ще полягали, переважно, в зміщенні з посад і засланнях у віддалені регіони. Розправившись, в основному і цілому, з «Лівою Опозицією», оновлене партійне керівництво на кінець 20-х рр. зіткнулося із великими внутрішньополітичними проблемами. Як і передрікала «Ліва Опозиція» – диспропорції соціально-економічного розвитку призвели до небажання селян здавати хліб і до чисельних куркульських бунтів. Сталін негайно скористався ситуацією, аби звалити всю вину на вчорашніх союзників з «правої опозиції». Не тільки в такий спосіб відводячи критику від себе, а й знищуючи останні перепони на шляху встановлення авторитарного режиму.

Лідери «правих» зробили останню спробу спротиву – об’єднавшись з залишками «Лівої опозиції» на платформі боротьби за демократичний централізм у лавах партії, але після арештів швидко були зламані на допитах в енкеведистських тюрмах і публічно «зізнались і розкаялись» у всіх інкримінованих як привід до розправи злочинах і присяглись в лояльності до Сталіна. Що не врятувало їх від фізичної розправи через декілька років.

Кут зигзагу внутрішньої політики Сталіна, викликаний необхідністю в авральних умовах ліквідовувати пагубні наслідки власних хиб, значно загострювався тією обставиною, що в очах не до кінця ще авторизованої партії Сталін тепер фактично виконував програму ним же критикованої і розгромленої «Лівої Опозиції».

Аби набути власного обличчя, він тепер мусив дбати про те, щоб бути лівішим за лівих – ультралівим. Ступінь цієї «лівизни», в свою чергу, множився на боязнь і нездатність виконавців в атмосфері авторитаризму перечити «вождю» і доносити йому правдиву інформацію про наслідки впровадження його директив. В результаті перші роки індустріалізації в СРСР характеризувались чисельними перегинами, наслідками яких ставали не тільки економічні проблеми й поневічені людські долі, а й масові фізичні жертви. Зокрема при колективізації селянства, яке проводилось Сталіним форсованим темпом методом фізичного примусу, селяни разом з своєю земельною ділянкою та господарським реманентом повинні були здавати в колгосп і худобу. Це призвело до масового забою скоту, в т.ч. і тяглового. Селяни воліли краще з’їсти худобу, аніж здавати її в колективні господарства з незрозумілою їм і тому підозрілою формулою розподілу прибутку. Сільськогосподарське тваринництво було відкинуте на десятки років назад.

Однією з найжахливіших трагедій сталінської політики зигзагів і сталінського самодурства був голод 1932-33 рр., один з головних ударів якого прийняла радянська Україна. Масштабність трагедії, кількість жертв якої навіть апологетами сталінізму сьогодні оцінюється шестизначними цифрами, була викликана накладанням кількох факторів. Серед них – одержимість сталінської клики за будь-що, незважаючи ні на які жертви, закріпитись при владі – грала першочергову роль. На врожай 1932-33-років в будь якому випадку мусили вплинути негативні наслідки колективізації сільського господарства сталінськими методами, пік якої прийшовся на поч. 30-х рр. Через бойкот селянами спроб уряду форсувати цей процес силовим тиском криза настала не тільки в тваринництві. Керовані тією ж логікою, котра спонукала їх по вандальськи забивати худобу, селяни ховали і посівні матеріали, воліючи вжити їх в їжу або маючи надію реалізувати їх на тіньовому продовольчому ринку. В результаті частина земель новоутворених колгоспів лишилась незасіяною – через брак тяглової худоби, посівних матеріалів і трудової ініціативи вчорашніх дрібних буржуа.

В кінці-кінців для реалізації безумовно позитивного потенціалу від колективізації с/г, яка проводилась не поступово, а методом шоку, повинен був пройти час. Не тільки для психологічної адаптації селян, а й, головне, для механізації виробництва. Тільки запровадження с/г техніки викликало необхідність в розподілі праці, яка й була головною перевагою колгоспів з точки зору підвищення продуктивності праці. Від того, що селяни тепер разом старими методами обробляли землю продуктивність не могла зростати. Там де існувала необхідність селяни й так використовували толоку. Продуктивність в аграрній сфері без механізації лише падає при умові відсутності прямої зацікавленості в результатах праці тих, хто обробляє землю. Приватна власність на оброблювану землю спонукає селян до над-експлуатації самих себе і їх потрібно підняти до певного культурно-споживацького рівня аби вони надавали перевагу вивільнюваному колективізацією часу перед можливістю непомірної важкості працею підвищити норму прибутку.

Пагубні для врожаю того року наслідки волюнтаризму в соціально-економічній політиці були посилені в Україні несприятливими природними умовами. І, на кінець, сталінська бюрократія занадто пізно вдалась до корегувань планів індустріалізації зі станом справ в аграрному секторі. Адже зрив вже проголошених амбітних планів міг підірвати авторитет «керманича» і вплинути на перебіг подій в іще не закінченій на той момент боротьбі за контроль над партією. Індустріалізація, в числі іншого, передбачала експорт хліба й закупівлю на виручені кошти обладнання й технологій. Не дивлячись на насування очевидних проблем із забезпеченням населення продовольством, для виконання планів збору зерна в державний фонд для подальшої реалізації на зовнішніх ринках в сільську місцевість відправлялись каральні загони, котрі безцеремонно обшукували й лишали без зернини селянські господарства, прирікаючи багато сімей на голодну смерть.

В авторитарних режимах вади висунутих на верхівку осіб проектуються на всю країну. Радянські народи ще не раз платили чисельні жертви через фобії і недолугість Йосипа Сталіна. Гітлерівські спецслужби вдало проексплуатували маніакальну боязнь «верховного» втратити владу в результаті організованого популярними воєначальниками «заколоту» і він, повіривши в (чи використавши?) підкинуті фальшивки, знищив професійне ядро військової еліти. Це стало поруч з проявленою Сталіним геополітичною короткозорістю і дипломатичною некомпетентністю, однією з головних причин жахливих людських жертв в перший період війни з гітлерівською Німеччиною. В подальшому радянські війська часто також несли завеликі втрати і через те, що висуванцями системи ставали ті офіцери, які унаслідували від царської армії здатність до виконання військових директив без огляду на ціну в «живій силі».

Пряма ціль тих, хто намагається перевести розгляд причин Голодомору в площину міжнаціональних відносин – спровокувати чергову хвилю русофобських настроїв для полегшення завдання втягування України в НАТО.

Українська Соціалістична Ліга цілком і повністю звинувачує в територіальній агресії проти України імперіалістичну російську владу Володимира Путіна та його оточення. Але ж ми ніколи не підтримаємо русофобію як ненависть до російського народу, бо нам з російськими і світовими пролетарями ще разом просувати світові визвольні революційні процеси.

 Ми прекрасно розуміємо, що багатьох з тих, хто зі зворушливими сльозами при кожній нагоді і без неї згадує сьогодні про жертви Голодомору, аж ніскільки не турбують перспективи України як країни-форпосту НАТО, чиї кордони і територія неминуче стануть ареною протистояння в разі збройного конфлікту між американським імперіалізмом і головним його суперником у Європі – російським.

За таких умов навіть серед тих лівих активістів, котрі далекі від ідеалізації сталінізму, може знайтись багато тих, хто вважатиме визнання факту голоду 1932-33рр. капітулянтством і литтям води на колесо пронатовської пропаганди. Даємо їм відповідь: навіть мала історична брехня, якою не являється за розміром замовчування радянським офіціозом селянських жертв безвідповідальної політики сталінського уряду, наростає сніжним комом і веде до ідеологічного банкрутства. Не ігнорування історичних фактів, а проявлення їхньої внутрішньої логіки може звести нанівець спроби реакційної ідеології розпалити міжнаціональну ворожнечу і очорнити характер тих історично прогресивних явищ, котрими являлись індустріалізація і колективізація сільського господарства.

Українська Соціалістична Ліга вважає голод 1932-1933 років в Україні беззаперечним злочином сталіністської бюрократії. Ми пам’ятаємо усіх загиблих українських, казахських, кубанських селян і боронимо пам’ять про них.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *