Політичні гасла класів

РУМАТА

У суспільстві, де існують класи, кожен клас прагне конституюватися в політичну силу, так як політика завжди слугувала ареною, де виражалися класові інтереси. Кожна політична сила висловлює певні свої гасла і свою політичну програму і риторику. У даній роботі будуть надані сучасні слогани політичних сил та їх справжня мета.

Буржуазні гасла

Буржуазний клас – це перш за все представники великого капіталу: олігархія, власники корпорацій, фінансовий капітал. Зараз немає сумніву, що панівним класом є буржуазія, яка має монополією на всі сфери життя. Саме вона нав’язує свої цінності, закони про приватну власність на засоби виробництва і свою ідеологію решті суспільства, що знаходиться під її плитою експлуатації…

Велика буржуазія йде своїм корінням до тих часів, коли вона була ще дрібною буржуазією, а якщо бути точніше – до XVII-XVIII століть. Найяскравішим тоді виразом та проявом волі дрібної буржуазії виявилася Велика французька буржуазна революція, що відбулася в XVIII столітті, де дрібний власник здійснював прометеївский прогрес по відношенню до феодальної формації суспільства. Ті гасла, які ніс невеликий буржуа, були чистою абстрактною демократією «для всіх» та вільною ринковою економікою. Так зароджувався капіталізм, носієм якого був приватний ремісник і який вимагав вільні товарні відносини для свого розвитку. Але, як відомо, за будь-якої конкуренції є переможці і є переможені. Більш успішний підприємець перемагав і поглинав більш дрібного… «Більша риба, їсть дрібну»… У процесі такого капіталістичного руху капітал все більше централізовувався в одних руках. Епоха XX – XXI століття – це епоха, в якій капітал отримав монополістичне становище в різних країнах всієї земної кулі. Але старі форми висловлення про «вільну економічну конкуренцію» залишилися! І ці форми вираження, ці політичні гасла великого капіталу– і є ліберальною політикою!

Ліберальні гасла

Багато хто скаржиться з тих, хто не знайомий з механікою класового придушення, що багато з ліберальних політиків – шахраї, брехуни, люди без чіткої політичної позиції! Але нема чого дивуватися, бо самий прямий обов’язок і робота буржуазних політиків – це захист інтересів великого капіталу, олігархії для експлуатації величезної маси трудящих всіма можливими способами. Сама лицемірна буржуазна демократія, що іменується парламентом – є нічим іншим, ніж історичним інструментом буржуазного панування. І цей інструмент ревниво стежить за представниками тих чи інших соціальних кіл.

«…Вона (парламентська республіка) була необхідною умовою їх спільного панування, єдиною державною формою, при якій їх загальні класові інтереси панували як над домаганнями окремих фракцій буржуазії, так і над усіма іншими класами суспільства…» (1).

Ліберальні представники в своєму програмному арсеналі завжди тримають гасла про вільну економічну конкуренцію, але на ділі йдеться про захист свого привілейованого становища, свого статусу і своєї експлуататорської природи. Вільна ринкова економіка в умовах великого фінансового монопольного капіталу є не більше ніж фікція. Якщо і існують представники дрібного капіталу і власності, то тільки через те, що їм поки дозволяють жити великі капіталісти, оскільки умовою існування самого буржуазного суспільства є право володіти приватною власністю на засоби виробництва.

Релігія також часто фігурує в ліберальних гаслах, але релігія в усій людській історії, як правило, підтримувала панівний клас, виправдовуючи його домінуюче становище в соціумі. Ліберальна політика буде пускати в хід усі інструменти, щоб затьмарити, приспати і затушувати класову свідомість трудових мас.

Ще одним прийомом ліберальної політики є націоналізм. Риторика національного патріотизму, насамперед, тоді включається і розкручується, коли великому капіталу потрібно розширюватися або захиститися від іншого національного капіталу. Тоді національна пропаганда набирає масштабів, тиснучи на почуття т.зв. «національного обов’язку» народних мас. За таких умов ліберальний націоналізм набуває шовіністичний відтінок. Національні політичні гасла – улюблений прийом лібералів, тому що націоналізм піднімає і цементує різні класи і верстви разом, ігноруючи їх суперечливу класову природу. А це, безумовно, на руку буржуазному класу, який використовує це заради своїх корисливих цілей …

Але є такі моменти, як показала історія, коли капіталістичний клас усвідомлює безвихідність свого існування, як і існування самої капіталістичної системи. У такі моменти національна агітація і пропаганда доходять до крайнощів. У такі моменти ліберальні гасла стрімко замінюються на радикально-реакційний варіант врятування капіталістичного класу під назвою – фашизм!

Фашистські гасла

Фашизм – це результат кризи буржуазної демократії, коли капіталістичні протиріччя доходять до свого апогею і соціалістична альтернатива вже маячить на горизонті майбутнього суспільства. За таких умов капітал шукає своє спасіння в найреакційнішій ідеології і програмі, в якій хвалена псевдо-демократія заперечується тоталітарним репресивним режимом.

Капіталісти використовують фашистський режим і його політику, щоб захистити себе від експлуатованої більшості, делегуючи йому повноту монопольної влади. Фашистська політика і її гасла – є не більше ніж ірраціонально-демагогічним гіпнозом народних мас, де головний агітаційний тиск робиться на національне почуття міщанина, піднімаючи його до небаченої висоти шовінізму і, тим самим, гіпертрофіючи його.

Як писалося вище, ліберали спокійно відходять в сторону, даючи фашистам дорогу. Убога, вузька, обмежена буржуазна демократія в лиці парламенту, починає бути простим фасадом, за яким одноосібна партія з одноосібним її вождем встановлює тоталітарний режим, мета якого в контролі і придушенні трудових мас, всякої громадської демократичної ініціативи. Але історія любить іронічно жартувати. Віддаючи монопольну владу, буржуазія сама часто втрачає контроль над своїм дітищем. Фашизм є занадто непідконтрольним дитям навіть для капіталізму. Ключові сектори світової буржуазії в 1940-х з великим піднесенням боролися проти третього рейху, а опір всередині нацистської Німеччини (наприклад, спроби замаху на Гітлера (2)), дає нам усю повноту картини «життєздатності» цього капіталістичного бонапартизму.

Підводячи підсумки, можна сказати, що та прогресивна історична роль, яку виконував буржуазний клас в минулому, сьогодні не має вже ніякого значення. Буржуазія створила велику і потужну промисловість, але в той же час почала ставати гальмом прогресу, так як продуктивним силам давно вже занадто тісно в рамках приватної власності. Якщо капіталізм і розвиває деякі продуктивні сили, то тільки заради своєї комерції і в дуже малих щодо тих, яких вимагає сьогоднішній прогрес і суспільство в цілому, масштабах. Буржуазний клас як і його політика наскрізь проникнутий конформізмом. Він виправдовує себе, вірячи в свої ілюзії і довіряючи їх іншим пригніченим суспільством.

Гасла сучасної дрібної буржуазії

Дрібна буржуазія – середній клас, торгаш, володар дрібного капіталу. Бліда тінь того дрібнобуржуазного контингенту, який колись ніс в собі прогрес. Зараз цей середній клас мало вірить у вільний ринок і вільну конкуренцію, так як відчуває і розуміє, що великий бізнес має монополію над усім. Але в той же час представники дрібного бізнесу хочуть зберегти свою власність, тому їм чужі настрої радикальних змін, вони за своєю сутністю маргінали в соціумі. Маргінальна сутність повинна якось себе політично висловлювати і вона знаходить цей вислів в «чистій і чесній демократії для всіх», яка видається для дрібного буржуа і його політичного виразника – демократа – таким собі ідеалом, істиною, що стоїть вище класової природи суспільства.

«… Але демократ, представляючи дрібну буржуазію, тобто перехідний клас, в якому взаємно притупляються інтереси двох класів, – уявляє собі, що він взагалі стоїть вище класового антагонізму. Демократи допускають, що проти них стоїть привілейований клас, але разом з усіма іншими верствами нації вони складають народ. Вони стоять за народне право; вони представляють народні інтереси. Тому їм немає потреби перед майбутньою боротьбою досліджувати інтереси і положення різних класів. Їм немає потреби занадто строго зважувати свої власні кошти. Їм варто  тільки дати сигнал – і народ з усіма своїми невичерпними засобами кинеться на гнобителів» (3).

Соціал-демократичні гасла

Якщо велика буржуазія знаходить своє вираження в лібералізмі і в інших партіях правого толку, то дрібна буржуазія знаходить свого виразника в особі сучасної соціал-демократії. Сучасна соціал-демократія вимагає державного контролю, але при цьому й свободу для дрібного бізнесу, апелюючи тим, що потрібно просто застосувати необхідні заходи, прийняти дійсно демократичні закони і замінити неправильних людей на правильних на ​​найвідповідальніших державних посадах! Звичайно, все це повинно проходити під виглядом парламентської буржуазної демократії, де демократ хоче реформувати капіталістичну систему заради «справедливого суспільства», але при цьому не змінюючи самої експлуататорської системи.

«… Своєрідний характер соціально-демократичної партії виражається в тому, що вона вимагає демократично-республіканських установ не для того, щоб знищити обидві крайнощі – капітал і наймана праця, а для того, щоб послабити і перетворити в гармонію існуючий між ними антагонізм. Які б заходи не пропонувалися для досягнення цієї мети, якими б більш-менш революційними уявленнями вона не прикрашалася, – суть залишається та сама: перебудова суспільства демократичним шляхом, але перебудова, яка залишається в рамках дрібнобуржуазності» (4).

Зберігаючи капіталістичний спосіб виробництва і розподіл, дрібнобуржуазна політика і сама соціал-демократія, мимоволі стають співучасниками ліберальної політики, мета якої є захист нерівності в суспільстві.

Опортунізм! Ось яку назву заслужила політика соціал-демократичних представників, а суть будь-якого опортунізму – це стримування великих змін і перетворень в соціальних відносинах, що в свою чергу відіграє на руку економічним інтересам капіталістичних хижаків.

Селянство

Карл Маркс колись писав:

«…Парцельні селяни складають величезну масу, члени якої живуть в однакових умовах, не вступаючи, однак, в різноманітні відносини один до одного. Їх спосіб виробництва ізолює їх один від одного, замість того щоб викликати взаємні стосунки між ними. Це ізолювання ще посилюється внаслідок поганих французьких шляхів сполучення і внаслідок бідності селян. Їх поле виробництва, парцела, не допускає ніякого поділу праці при її обробці, ніякого застосування науки, а отже і ніякого різноманіття розвитку, жодної різниці талантів, ніякого багатства суспільних відносин. Кожна окрема селянська сім’я майже що тяжіє сама собі, виробляє безпосередньо велику частину того, що вона споживає, набуваючи таким чином свої кошти до життя більш в обміні з природою, ніж в зносинах із суспільством. Парцела, селянин і сім’я; поруч інша парцела, інший селянин і інша сім’я. Купка цих одиниць утворює село, а купка сіл – департамент. Таким чином, величезна маса…. нації утворюється простим додаванням однойменних величин, на зразок того як мішок картоплин утворює мішок з картоплею. Оскільки мільйони сімей живуть в економічних умовах, що відрізняють і вороже протиставляють їх спосіб життя, інтереси і освіту способу життя, інтересам і утворенням інших класів, – вони утворюють клас. Оскільки між парцельними селянами існує лише місцевий зв’язок, оскільки тотожність їх інтересів не створює між ними ніякої спільності, ніякого національного зв’язку, ніякої політичної організації, – вони не утворюють класу. Вони тому не здатні захищати свої класові інтереси від свого власного імені, будь то за посередництвом парламенту чи використовувати правову допомогу конвенту. Вони не можуть представляти себе, їх повинні представляти інші. Їх представник повинен разом з тим бути їхнім паном, авторитетом, що стояв над ними, необмеженою урядової владою, що захищає їх від інших класів і посилає їм зверху дощ і сонячне світло» (5).

До цього блискучого соціально-наукового визначення, яке Маркс зробив майже 200 років тому, автор цієї статті може дати тільки свій коментар про становище селянства в XXI столітті… Селянство за своєю суттю є пережитком феодалізму, так як більшу половину свого існування бачить в натуральному господарстві, але при цьому інтегровано в капіталістичні відносини. Так як селянин володіє власністю в вигляді оброблюваної земельної ділянки, він апріорі стає володарем свідомості дрібного власника, він стає представником дрібної буржуазії.

Як вище описав Маркс, дрібнобуржуазне селянство не може конституюватися в політичну силу, не може створити свою окрему політичну партію, тому що між селянами існує лише місцевий зв’язок, оскільки тотожність їх інтересів не створює між ними ніякої спільності, ніякого національного зв’язку. Але так як вони є володарями дрібнобуржуазної свідомості, то вони часто є заручниками то ліберальної політики, то соціал-демократії. Але обидві не дають їм повну свободу розвитку, бо вони швидше бачить в селянстві об’єкт експлуатації. Що ж, напевно тільки більш передовий клас, який зацікавлений в радикальній зміні всієї капіталістичної системи (яка заснована на експлуатації), зможе стати захисником економічного зростання селян, після чого вони не будуть більше «в’ючим віслюком» інших класів, а увіллються в більш передову систему, мета якої складається у справді вільному розвитку суспільства і його індивідів!

Жертви фашизму

Коли буржуазія шукає своє спасіння, вона, як писалося вище, шукає порятунок у фашизмі, всіляко заохочуючи реакційну праву ідеологію, віддаючи їй кермо влади буржуазної демократії і навіть сприяючи матеріальними засобами. Але це тільки половина гарантії успіху деспотичного реакційного режиму в суспільстві.

Щоб такому жахливому ​​режимові утвердитися серед гомо-сапієнса – людини розумної – потрібна не тільки фінансова підтримка пануючої меншості, а й ідейні симпатії переважної більшості народної маси! У нацистській Німеччини таке переважне число більшості, як вчить нас історія, надала саме дрібна буржуазія. Причини чому так званий «середній клас» віддав свою підтримку крайнім правим пропагандистам криється в тому, що маси, схвильовані капіталістичною кризою, не знаходять альтернативи – в силу бездарності і безініціативності керівників прогресивної політики. Панує хаос всіх відтінків і мастей. У такі моменти маргінальний клас хоче знайти порядок і спокій і для себе, і для своєї власності, яка годує його існування. Фашизм же пропонує свою «залізну руку», яка виправить все і знайде винних. Перші і інші знаходять своє зіткнення, але це відбувається в кривому дзеркалі. Дрібний буржуа і дрібний власник хочуть віддати свої «загальні демократичні» принципи обнадійливій реакційній демагогії, а репрезентанти фашистських гасел «наводять порядок» репресивними методами і знаходять «винних». Тільки це далеко не ті винні, які дійсно є – представники великого капіталу. А ті, які потрапляють під темні, неосвічені забобони ірраціональних ідеалістичних правих поглядів … Постраждалі від такої «делегації влади» – всі! Але разом із цим, я сподіваюся – це є великим історичним уроком для всіх тих, хто збирається творити майбутні суспільні відносини.

Підводячи підсумки слід зазначити, що сучасна дрібна буржуазія є не більше ніж маргінальний клас суспільства, який не несе ніякої прогресивної ролі. Він не бачить і не хоче бачити нічого далі крім своєї приватної власності. Він літає в хмарах, де одна хмара – чиста, абстрактна демократія, а інша – це філістерська боязнь за свій особистий інтерес. А це бачиться, в його розумі, у вигляді цієї ж приватної власності. Це ж стосується і всіх політичних представників цих маргіналів.

« Так само, не слід думати, що усі представники демократії – торгаші або шанувальники торгашів. За своєю освітою і індивідуальним положенням вони можуть бути далекими від них як небо від землі. Представниками дрібного буржуа робить їх та обставина, що їх думка не в змозі переступити тих кордонів, яких не переступає життя дрібних буржуа, і тому теоретично вони приходять до тих же самих завдань і рішень, до яких дрібного буржуа приводить практичний його матеріальний інтерес і його суспільне становище. Таке і взагалі відношення між політичними і літературними представниками класу і тим класом, який вони представляють» (6).

Пролетарські гасла

Пролетаріат. Виробник всіх матеріальних та інтелектуальних цінностей, як в минулому, так і в XXI столітті. Пролетаріат – це робітничий клас усіх мастей і калібрів, який продає свою працю капіталу заради грошей, бо в його розпорядженні є тільки його праця.

Пролетаріат є таке ж дитя капіталістичної формації, як і буржуазія. Капіталістичний лад суспільства дає право буржуазії володіти засобами праці, відчужуючи тим самим не-власників продуктивних сил – простих робітників. Іншими словами, буржуазія створила пролетаріат, як і велику промисловість, але в той же час вона створила передвісника нового ладу і свого майбутнього могильника.

Звичайно, робітничий клас має різні прошарки – від люмпена до інтелігента, які іноді схильні й до буржуазного світогляду і його ідеології, тому що вони наразі є панівними. Але це не означає, що через це робітничий клас позбавляється свого реального пригнобленого статусу. Протиріччя, які виникають між капіталом і працею, не можуть залишитися непоміченими, бо їх конфлікт виникає через те, що капітал привласнює результати праці більше ніж належить і до того ж безкоштовно…

Це змушує працівника усвідомлювати своє експлуатоване положення і шукати вихід з цього становища. Робітник інстинктивно починає боротьбу, а боротьба, як годиться, починається там, де є безвихідь. Боротьба з капіталістичним рабством знаходить різні види – від страйкових протестів на робочих місцях і до теоретичних прояснень свого права на справедливі продуктивні відносини і свого місця в майбутньому. Робітничий клас, так само як і інші, почав конституюватися в політичну силу. Але якщо інші класи бачать в політиці тільки засіб захисту своєї власності і привілеїв, то пролетаріат бачить сенс в політичній партії як засобу завоювання своїх прав, просування соціального прогресу вперед і знищення всякої експлуатації взагалі.

Соціалістичні гасла

Політична мета робітничого класу – це знищення капіталістичного виробництва і приватної власності, які створюють експлуатацію в сучасному світі, а це значить, щоб зробити цей історичний подвиг, потрібно створити нові виробничі відносини і нові форми власності, як результат цих нових виробничих відносин! Які ж виробничі відносини і форми власності може висунути пролетар? Він може висунути тільки ті, які знищують приватне привласнення праці – значить треба зробити розподіл рівним і загальним, а це, в свою чергу означає апріорі зробити приватну форму власності – загальним правом усіх виробників праці! Потрібно затвердити усуспільнену власність! Потрібно затвердити соціалізм!

Затвердження соціалістичних відносин замість капіталістичних – такі політичні гасла висуває справжня партія робітників! Соціалістична партія таким чином стає радикальною або навіть революційною по відношенню до інших існуючих політичних сил, як і до всієї буржуазної системі в цілому.

Але соціалістичні гасла про свободу і рівність всіх громадян, що задіяні в трудових відносинах, не закінчуються тільки однією вимогою загального володіння засобами виробництва. Соціалізм – це початок нової формації суспільства, зміни всіх соціальних тканин! Робочий клас, коли знаходить політичну владу зі своїми вимогами на справедливу участь і на спільне володіння трудовими відносинами та їх продуктивними результатами – створює, тим самим новий демократичний інструмент, в порівнянні з яким буржуазна демократія – жалюгідна подоба на «народовладдя»! На зміну парламентської влади стає соціалістична демократія – комуна!

Комуна або як ще її називають – Рада Робітників, має зовсім іншу структуру і форму ніж парламент. Якщо парламентська система – територіальний принцип, представницька демократія без права відкликати свого представника; то система комуни – виробничий принцип, багатоступенева демократія, де є реальна можливість відкликати свого делегата, як і можливість реально брати участь усім працюючим людям в суспільному житті. Демократія робітничого класу починається ще на стадії профспілок, вона там народжується. Виробничий принцип – є ніщо інше, як представництво незалежних профспілок, які переходять на національний рівень і охоплюють всі сфери життя. Об’єднання профспілок в робітничі комітети, а робкомітети в робітничу загальнонаціональну раду, що складається з підконтрольних делегатів трудового народу – ось це і є справжня соціалістична демократія! Як і сама демократія взагалі! При такій системі працівники мають монополію на управління економікою. Таким чином ринкова економіка стає плановою, де вільні трудящі маси ведуть демократичний діалог, а цей діалог і є планова домовленість у веденні народного господарства.

Для справжньої соціалістичної партії є лише одна місія – допомогти робітничому класу здійснити соціалістичну демократію, затвердити соціалізм!

Жертви бюрократії

Спроби робітничого класу затвердити свою владу були у історичному минулому і найяскравішим прикладом цього був досвід СРСР. Доля Радянського Союзу є хорошим прикладом, що може трапиться, якщо соціалістична політика залишиться справою лише однієї країни або нації. Одним з найважливіших принципів і гасел робітничого класу є – інтернаціоналізм! Гасло «пролетарі всіх країн, єднайтеся!» – існує не просто так, воно є відображенням розуміння того, що капіталізм створив за фактом глобальну економіку, а історична місія всесвітніх трудівників, поставити її на службу асоціації людських індивідів.

Перша спроба пролетаріату після недовготривалої Паризької Комуни взяти владу відбулася під час загальноросійської Жовтневої революції, але невдача поширення її на весь світ, породила збочену авторитарну систему, що ґрунтувалася на збереженні класової експлуатації, але при цьому зберігаючи соціалізовану форму власності. Існує безліч різноманітних теорій щодо класової природи радянського Союзу. На мою думку, класову природу СРСР можна було б назвати певною мірою «державним капіталізмом» і розглядати його в якості одного великого капіталістичного підприємства, але ж без класичної приватновласницької буржуазії, і в той же час з дуже паразитичним менеджментом – бюрократією.

Де хто називає бюрократію новим експлуататорським класом, але такий клас завжди характеризувався наявністю в нього приватної власності. Саме власність, а не право експлуатувати, визначає клас.

«… Власність завжди була основою панування будь-якого класу. Від неї залежать згуртованість і єдність будь-якого класу. Для нього власність є фактором, що визначає його обличчя. Власність – це те, на захист чого піднімається клас. Бойовий клич будь-якого заможного класу – «недоторканність власності», а не просто право експлуатувати інших» (7).

Це пояснюється тим, чому бюрократія СРСР захищала націоналізовану власність і боялася відкрити свої привілеї суспільству, прикриваючи їх жахливими державними репресіями проти невдоволених. Але разом з тим вона виконувала ту історичну місію, яку буржуазія виконала давним-давно на Заході, а саме – накопичення і розширення капіталу. Бюрократія використовувала всю технологію виробництва капіталу для будови промисловості та розвитку економіки, але тепер не в анархічному хаосі ринкових відносин, а за допомогою планової економіки, яка складалася самою бюрократією, а не робітничим класом.

Але планова економіка – це результат демократичного діалогу між виробниками, що і є суттю соціалістичних відносин. Планова економіка не може здійснюється тільки адміністративними директивами, вона вимагає участі робітників, вона вимагає комуни.

«… П’ятирічка може бути побудована з дотриманням необхідних пропорцій і гарантій лише за умови вільного обговорення темпів і термінів, за участю в обговоренні всіх зацікавлених сил промисловості і робітничого класу, всіх його організацій і, перш за все, самої партії, при вільній перевірці всього досвіду радянського господарства за останній період, і в тому числі жахливих помилок керівництва … План соціалістичного будівництва не може бути даний в порядку апріорної канцелярської директиви”.

Радянська ДЕМОКРАТІЯ НЕ Є ВИМОГА відволікання ПОЛІТИКИ, ЩЕ МЕНШЕ – МОРАЛІ. ВОНА СТАЛА СПРАВОЮ ГОСПОДАРСЬКОЇ НЕОБХІДНОСТІ” (8).

Такий своєрідний «державний капіталізм» не міг довго існувати, бо бюрократія волала володіти приватною власністю і наявне виробництво в Радянському Союзі впевнено штовхало можливість реставрувати ринковий капіталізм. Планова економіка в руках бюрократії все більш і більш ставала мертвим інструментом…  І реставрація класичного периферійного капіталізму остаточно відбулася в 1991 році.

Цей історичний урок наочно демонструє нам що соціалізм – це інтернаціональна політика і те наскільки важлива соціалістична демократія для самого соціалізму.

Двигун прогресу

Але незважаючи на трагічне минуле і на не цілком вдалі спроби встановити соціалістичні відносини, робітничий клас, як і раніше залишається потенційним носієм прогресу. Пролетаріат позбавлений конформістської психології інших суспільних класів, так як працівник знаходиться в експлуатації, він хоче змін, він відкритий до всього нового, що може змінити його положення в кращу сторону. Йому наскрізь противна будь-яка ілюзія свого буття, він сам є жертвою ілюзії інших! Він потребує правди, бо тільки реально- раціональне, діалектичне сприйняття світу, може пролити світло на вихід в краще майбутнє! А як відомо, двигуном прогресу є правда, а не брехня …

Примітки:

1. Карл Маркс. «18 брюмера Луї Бонапарта»,  1852 р., Глава 4.

2. Операція «Валькірія».

3. Карл Маркс. «18 брюмера Луї Бонапарта», 1852 р., Глава 3.

4. Карл Маркс. «18 брюмера Луї Бонапарта», 1852 р., Глава 7.

5. І. Дойчер. «Незавершена революція», вид. 1991 р., Глава 3 «Соціальна структура».

6. Л. Троцький. «Зраджена революція», 1936 р.

7. Л. Троцький. «Зраджена революція», 1936 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *