Джек Лондон. Передмова до збірки “Війна класів”

Коли я був безвусим юнаком, усі дивилися на мене, як на чудовисько: чи жарт сказати – адже я був соціаліст! Репортери місцевих газет приходили мене сповідувати, а потім друкували мої інтерв’ю, схожі на історію хвороби якогось ненормального суб’єкта. На той час (років дев’ять-десять тому) я ратував за муніципалізацію комунальних підприємств у моєму рідному місті і мене називали “червоним палієм”, “терористом”, “анархістом”, а мої товариші, з так званих порядних, які чудово до мене ставилися , Жахали при одній думці, що їх сестер можуть побачити зі мною на вулиці; тут їхня дружба закінчувалася.

Однак часи змінюються. Настав день, коли я в моєму рідному місті, з вуст мера, члена демократичної партії, почув: “Муніципалізація комунальних підприємств – це споконвічна американська політика”. З того часу акції мої стали підвищуватися. Медичні обстеження скінчилися, і мої товариші, з порядних, не жахнулися, побачивши мене на вулиці поруч зі своїми сестрами. Про мої політичні та соціальні погляди відгукувалися тепер як про юнацького блаженства. Поважні батьки сімейства говорили, поплескуючи мене по плечу, що з часом з мене ще вийде доброчесний громадянин, людина широких і освічених поглядів. Мені також казали, що переконання мої цілком пояснюються кишеньковим сухотом: як тільки з’явиться у мене трошки грошей, все це як рукою зніме, – і тоді ми остаточно порозуміємося.

А потім настав день, коли мій соціалізм стали навіть поважати: так, юнацька дурість, але дурість романтична і по-своєму шляхетна. Романтизм у власних очах буржуа користувався повагою, оскільки був небезпечний. Як “червоний”, з бомбою в кожній кишені, я представляв відому небезпеку; але в якості молодика, озброєного всього лише деякими філософськими ідеями німецького походження, я був просто славним малим, приємним співрозмовником.

А потім настав день, коли мій соціалізм стали навіть поважати: так, юнацька дурість, але дурість романтична і по-своєму шляхетна. Романтизм у власних очах буржуа користувався повагою, оскільки був небезпечний. Як “червоний”, з бомбою в кожній кишені, я представляв відому небезпеку; але в якості молодика, озброєного всього лише деякими філософськими ідеями німецького походження, я був просто славним малим, приємним співрозмовником.

Серед усіх цих перетворень одне було незаперечно: змінювався не я, змінювалося оточуюче суспільство. Бо щодо моїх соціалістичних поглядів, то вони рік у рік ставали дедалі зрілішими і виразнішими. Змінювалося, повторюю, суспільство, і змінювалося, як я став з прикрістю помічати, в тому напрямі, що воно вже не проти було користуватися чимось із мого арсеналу. Коли я відстоював муніципалізацію комунальних підприємств, мене називали “червоним”, але коли з цим гаслом виступив міський мер, який стверджував, що це – споконвічна американська політика, йому аплодували. Він украв у мене це гасло, і слухачі аплодували йому за крадіжку. А потім ті ж таки обивателі бралися повчати мене щодо того, що таке муніципалізація і які її переваги.

Те, що відбувалося зі мною, відбувалося з усім американським соціалістичним рухом. В очах американського буржуа соціалізм з ідеологічного вивиху поступово перетворився на безневинне блаженство, і незабаром обидві наші старі партії почали тишком-нишком оббирати його для своїх цілей. Соціалізм, таким чином, потрапив у становище смиренного робітника, чесного трудівника, якого безкарно експлуатують – і тому шанують.

Тільки те, що несе в собі небезпеку, викликає огиду та ненависть. Те ж, що не небезпечно, заслуговує на всіляку повагу. Саме так було з соціалізмом у Сполучених Штатах. Протягом кількох років соціалізм поважали. Буржуа бачив у ньому чудову нездійсненну мрію – так би мовити. Утопію, але мрію, і тільки. У той час – воно вже закінчується – соціалізм терпіли, тому що бачили в ньому щось нездійсненне безпечне. Деякі громи з його арсеналу розхопили і пустили по руках, а робітників успішно “годували сніданками”. Жодної небезпеки ні звідки не передбачалося. Добра стара земля продовжувала крутитися, як їй належить: акціонерам виплачували дивіденди, з робітників вибивали все більше і більше прибутку. Здавалося, що виплата дивідендів і вибивання прибутків так і триватиме вічні вічні. Це були богоугодні заняття, їх благословив сам бог. Так говорили газети, проповідники та директори коледжів, а, на думку буржуа, їхніми вустами каже істина.

Але тут набули президентські вибори 1904 року. Громом серед ясного неба стала для всіх велика перемога соціалістів: за їх список було подано 435 000 голосів – у чотири рази більше, ніж на минулих виборах, небувала цифра! З часів Громадянської війни третя партія лише одного разу зібрала стільки голосів. Соціалізм раптом заявив про себе як про живу, зростаючу революційну силу. Він знову стає небезпечним; боюся, як би тепер нас із ним і зовсім не перестали поважати. Принаймні в цьому дусі зараз висловлюється капіталістична преса; ось кілька витягів із газетних статей, що з’явилися вже після виборів: “Демократична партія – ця опора конституції – померла. Натомість у нас є соціал-демократична партія, партія континентальної Європи, яка проповідує невдоволення та класову ворожнечу, нападає на закон, власність і права особистості, що закликає до експропріації та пограбування” (“Чикаго Кронікл”).

“Достатньо сказати, що 40 000 голосів було подано у нас за те, щоб така людина, як Юджин У. Деббс*, стала президентом Сполучених Штатів. Нічого сказати, гарна реклама для Чикаго!” (“Чикаго Інтер-Оушн”). Швидке зростання у нас соціалізму, хоча, здавалося б, вже в Америці найменше для цього підстав” (“Бруклін Дейлі Ігл”).

“Події минулого вівторка накладають величезну відповідальність на республіканську партію… Вона знає, як нам необхідні реформи, рішучі, корінні реформи, і має всі повноваження, щоб їх провести. Якщо вона цього не зробить, то нехай допоможе бог нашої цивілізації!.. Треба вдарити по трестах, а то як би нашій правлячій партії не довелося відповідати перед усім світом, якщо наш лад звалиться і поступиться місцем соціалістичній республіці. Чикаго Нью Уорлд”).

“Мабуть, найвизначніша риса минулих виборів полягає в перемозі соціалістів – у різкому підвищенні числа голосів, поданих за їх список… Ще до виборів ми вказували, що всякі поблажки та послаблення щодо соціалістів можуть дорого нам обійтися…” соціалізмом) треба боротися у всіх областях, беручи під обстріл будь-яке його починання” (“Сан-Франциско Аргонавт”).

Так, соціалізм небезпечний, і я найменше хочу заперечувати це. Він має намір стерти з лиця землі, вирвати з коренем усі встановлення сучасного капіталістичного суспільства. Соціалізм – це революція, революція такого розмаху та такої глибини, яких ще не знала історія. Здивованого світу він виявляє нове видовище – організований міжнародний революційний рух. Для буржуазної свідомості класова боротьба представляється чимось жахливим і ненависним, але ж соціалізм – це і є класова боротьба, всеосяжна класова боротьба незаможних робітників із заможними господарями робітників у всьому світі. Перше становище соціалізму у тому, що ця боротьба носить класовий характер. Робочий клас, у процесі суспільного розвитку (інакше кажучи, за самою природою речей), має повстати проти капіталістичного панування та скинути панування капіталістів. Ось яку загрозу несе соціалізм! І, заявляючи про це і присягаючи йому у вірності, я охоно приймаю всі наслідки, що звідси випливають – очевидно, мене тепер перестануть поважати.

А тим часом для рядового буржуа соціалізм так і залишається лише неясною, безформною загрозою. Коли рядовий представник класу капіталістів береться розмірковувати про соціалізм, він лише розписується у своєму невігластві. Він знає ні літератури, ні філософії соціалізму, ні його політики. Він тільки переважно хитає головою і вражає іржавим списом давно застарілих і пошарпаних думок. Він лепече фрази, на кшталт: ” Люди нерівні і може бути рівні від народження ” ; “Все це нездійсненна утопія”; “Помірність має винагороджуватися”; “Людина має спочатку духовно переродитися”; “Колонії на кооперативних засадах завжди зазнавали краху”; і нарешті: “А що, якщо ми всіх зрівняємо? Мине років десять, і люди знову ділитимуться на бідних і багатих”.

Воістину час капіталістам дізнатися дещо про соціалізм, який, як вони вже відчувають, становить для них загрозу. І автор цієї збірки сподівається, що допоможе хоча б деяким із них трохи просвітитись. Капіталіст не заважає раз назавжди засвоїти, що соціалістичне вчення засноване аж ніяк не на рівності, а, навпаки, на нерівності людей. Він повинен зрозуміти, що людині зовсім не потрібно духовно переродитися, щоб ідеї соціалізму втілити в життя. Він повинен дізнатися, що соціалізм бачить речі такими, як вони є, а не такими, якими вони мають бути, і що ті, до кого соціалізм звертається, це найпростіші люди, звичайна, тепла “людська глина”, істоти слабкі та грішні, жалюгідні й нікчемні, половинчасті й безглузді, але з божественною іскрою, з печаткою піднесеного на чолі, осяяні променями безкорисливості та самопожертви, з гарячим прагненням до добра, самозречення і подвигу – і з совістю, величною і суворою совістю, який наказово вимагає правди, тільки правди, нічого, крім правди.

Окленд, Каліфорнія, 12 січня 1905 року.


Переклад з англійської Р. Гальперін